«Україна». Без перспектив вступу в Євросоюз

Україна віддаляється від Євросоюзу, гальмування курсу євроінтеграції, зрада європейським принципам демократії – про що вони? Про що це говорять політики і їх піар-агенції та агенти у вигляді євреїв-експертів? З інтеграцією до складу Російської Федерації зрозуміло – це реальна загроза повторити історію згодом переписаних Переяславських статей і повернення в склад Російської Імперії.  20 років нереалізованої українським народом Незалежності тільки заохочують претензії Кремля до повернення території держави під назвою Україна під повний московський контроль. Попасти у склад Євросоюзу набагато неймовірніше ніж в склад Росії, бо там нас не чекають.

Як «не Росія» ми звісно потрібні Євросоюзу. Всі 20 років нереалізованої незалежності – не більше ніж «не Росія» й було нашою євроінтеграцією.

Ми чужі і колишні «русские» для європейців. Нічого щоб довести протилежне не було зроблено. Совєтські звички життя і бідність, яка є супутником безкультур’я, справедливо лякають європейців, яким досить цивілізаційних проблем з мусульманами, африканцями і циганами.

Несприйняття жителів держави під назвою Україна уперто не помічалось і європейськими і українськими політиками. Євроорієнтації наче була байдужа незнайомість населенням держави під назвою Україна і населення країн Євросоюзу. На вищих рівнях влади і політичних структур постійно звучали обіцянки зближення «України» з Європою, а також перспективи членства з часом.  Воно стало заклинанням для очікувань хорошого життя.

«Помаранчева революція» дала надію що з пустих обіцянок і торгу з Росією за «Україну» держава під такою назвою реально може стати своєю демократичною з ближчим до європейського рівня життя країною. Реальність євроінтеграції провалилось в небуття разом з іншими надіями на помаранчеву владу.

Попри всю оманливість щирості запрошень до тіснішої співпраці європейських політиків, після «помаранчевої революції» шанс таки був – Євросоюз втрачав лице не приймаючи дружби демократизованої «України». Євросоюз мало не догрався…

З приходом до влади Януковича все стало на свої місця. І хоча Євросоюз називав його демократично обраним президентом, всі розуміли, що можна знову спокійно обіцяти євроінтеграційні перспективи, знаючи що вони ніколи не будуть реалізовані. Відповідати чимось на безвізовий режим для європейців не потрібно, бо ж нова влада ще була не пройшла іспит на демократичність і подібне.

Але «поганий студент європейської демократії» підкинув сюрприз – він не просто погано задавав екзамени, а й вирішив пошаліти.

Дозволивши заарештувати Тимошенко і винести вирок у 7 років за політичне схвалення Тимошенко дійсно невигідних газових угод з Росією, спробою поторгуватись з Меркель за її свободу(висунувши умову про сплату 1,5 мільярда гривень збитку – з Газпрому якому пішли ці кошти вимагати слабо) Янукович від імені всієї влади «сказав» Євросоюзу що останній більше нічого не винен цій дикій недемократичній державі під назвою «Україна».

Скільки тепер держава під назвою Україна має зробити поступок Євросоюзу щоб з нею почали говорити як з демократичною країною і такою що зможе колись кандидувати на вступ до ЄС?

А навіщо? Олігархам, які вкладають зароблені на населенні держави під назвою Україна, ресурсах території та прихватизованого, в будь-якому разі будуть раді в Євросоюзі.

Решта залишається для європейців тим чим була раніше – «колишні русские». І доки так буде шансів реально вступити у Євросоюз немає. Потік євроінтеграційних обіцянок відновившись не допоможе, а тільки дуритиме підлітків, які не чули тієї самої безрезультативної пісні десятки років.