Посаджений помаранч

Рік у тюрмі Луценка, стільки ж керівники Нафтогазу, вигнання Данилишина та постійні допити Тимошенко будять в людях різні почуття: співчувати, ставитись байдуже чи бажати: «так їм і треба брехунам».

Ніяких сумнівів щодо правильності поліціювання «донецької влади» засівшої на Київському престолі у противників колишнього помаранчевого немає. Вони завідомо плескали в долоні, коли ще до виборів їм обіцяли посадити Тимошенко і компанію.

Радіють що позбулись не тільки брехунів, а й таких, що осмілились обіцяти український рай – брехати українською і про українське.
Інша річ – колишні помаранчеві прихильники. Вони тривожно не розуміють чому саджають політиків і урядовців за яких ще відносно недавно голосували і вболівали?

Винуватість і Тимошенко і Луценка у чомусь таки безсумнівна. Перш за все у підслідному стані в якому опинились, розділивши долю тих, помститись за кого вони одразу ж забули прийшовши до влади.

Зекономити на патріотизмі

Політикам в Україні не раз вдавалось вивернутись з під грози відповідальності перекидаючись з «патріотів» в «професіонали» і навпаки.

Протиставлення «економічного професіоналізму» і «патріотизму», змушуючи людей вибирати, безвідмовно спрацьовує і по сьогодні.

Пишними фразами восхвалявся економічний прагматизм при здачі національних інтересів та голосно закрикувались економічні провали від бездіяльності захистом права любити українське на Заході України чи російське в Малоросії.

Російська і українська мови однаково слугували і Януковичу і Ющенку з Тимошенко інструментом зафонювання покращення матеріального і правового життя «вже сьогодні».