Два тури президентських виборів в Україні залишають ті самі обличчя влади

Чому погано два тури виборів Президента України і не буде одного?

Вибори Президента України у два тури не сприяють оновленню влади, а навпаки цементують розкормлену «еліту» при владі. «Немає вибору» – чуємо від невладних і небагатих людей, які випадково і рідко, для підтримання фону з неуспішних, попадають в програми загальноукраїнських телеканалів. Найбільш постраждалі від олігархократичного режиму не мають і не можуть мати свого кандидата в Президенти при двохтуровій системі виборів. В Україні кандидати в Президенти не борються за реформи і способи їх впровадження, а тільки воюють один з одним. Два тури виборів є чудовим способом не міняти політичних гравців.

Перший етап виборів Президента містить настільки багато фамілій, що безглуздо пробувати порівняти їх усіх. Майновий ценз у 2,5 мільйона, віковий та інші по кількості підписів за кандидата дозволяють навмисно створювати масу претендентів без програм розвитку країни. У них і близько немає відповідей на питання про вирішення конкретних проблем, які б розповідали як це зробити і як вони будуть втілювати надумане в життя. На фоні них, «справжні кандидати» з партіями-руками та мільярдами в кишені виглядають беззаперечно солідніше. Між ними і найнятими для масовки пустими кандидатами губляться люди з альтернативами, безумовно кращі за «реальних претендентів». Їх з’їдає шум кандидатиків. Електорат не відрізняє слова та позиції від інших ніяких – критикують практично всі однаково, лиш фамілії міняються.

Легітимізація в очах населення переможців першого туру відбувається у другому. Виправившись з помилок першого та приймаючи позиції двох лідерів, виборці, які голосували за своїх кандидатів у першому турі, забувають про них. Перетворюються і долучаються до електорату реальних кандидатів. По персонам політиків все нормально, й так перші двоє набирають найбільше. Але чи сумуються позиції і уявлення людей про те, якою має бути країна? Чому виборці повинні здавати свої переконання і підтримувати інше уявлення, тільки через те, що їх виявилось менше іншої меншості? Адже в першому турі ніхто немає демократичного 51-го % і тому з’являться другий тур. Це демократія примусу переконань з зовнішнім виглядом правильного перевибору персони.

Двоє виходять в другий тур – не троє, не четверо, а двоє. По логіці немає різниці. І було б троє, якби в Верховній Раді, яка пише правила виборів, були представлені інтереси третьої конкурентоздатної олігархічної сили. Погратись в демократію на сьогодні означає для олігархії не бути відкинутими від розвинутого Заходу з правом тримати викачане в Швейцарії. Скільки олігархічних груп правлять грошима і власністю в Україні – стільки й реальних кандидатів на виборах Президента. В другому турі можна було б перепитувати електорати, не обмежуючи вибір двома, які не набрали більше 50%, а розширити його наприклад до 7 чи 10 чоловік. Ввести бар’єр процентний, а не по кількості. Навряд це допоможе, але буде справедливіше і затратніше для виїжджаючих на рекламі кандидатів.

Другий тур в двохтуровій системі виборів Президента працює психологічним вбивцею надії на інших кандидатів в першому турі. Відомість і поважність певних персон не дає шансу іншим здаватись їм конкурентами. «Ну й що з того що я проголосую за найбільш прийнятного для себе кандидата в Президенти, якщо інші виборці його не знають – він завідомо не набере голосів». Доводиться обирати з реальних кандидатів. Обирати одного з двох, трьох , чотирьох, десяти гірших, але з доступом до загальноукраїнських каналів, які дають мільйонну аудиторію. Отримати мільйони голосів можна лиш, коли ці мільйони чули і знають про претендента. За вперше побачену фамілію ніхто не голосуватиме.

Населення України тільки раз випадково обрало симпатичного собі Президента більшістю в 2004 році, але з шаленим спротивом відсунутих від монополії в Києві олігархів, які оперлись на проросійські регіони і розкололи країну. Нещодавно цей «збій» усунули, в значній мірі внаслідок бездіяльності обраного Президента і який не є основною ставкою оліграхічної групи. Звичний порядок змушення голосувати тих, кому це право залишили, за «реального кандидата», бо кількість електорату дозволяє йому виходити в другий тур, відновилась. Врахувавши помилки 2004 – 2005 рр., олігархія підігнала правила, які позбавили права голосу усіх заробітчан, в тому числі й внутрішньоукраїнських, захопила ТБ і більше не збирається допускати несподіваного вибору не з поміж них.

Єдиний вихід змінити і посунути політичне болото України, в якому насправді чомусь все одно згоджуються плавати громадяни України, це об’єднати опозиційні сили і висунути єдиного кандидата, який дасть надію змученому народу. Та після зради опозицією, перетвореної у владу, що звично в умовах України, третьої сили не залишається і давнє об’єднання опозиції стає тепер перешкодою, яка не дозволяє висувати альтернативу. Прихід до повної влади в Києві опозиції у 2004 та з часом перетворення і проявлення цих людей всього лиш представниками другої олігархічної групи яскраво показали смерть сподівань, де виборчі правила заміни поганих політиків не передбачають.

Політичну вагу кандидатам створюють партії, що в українському випадку є псевдопартіями, зібранням осіб, яким потрібно бути біля влади для кришування свого нечесного збагачення. Таким типажам всерівно який кандидат і його позиції, аби лиш бути при мандаті і посаді в Києві та на місцях. Водночас ці люди олігархократичним телебаченням презентуються як виконавці і члени партії реального кандидата, його загальноукраїнська опора. Вони справді голосують як скаже лідер, та у всьому іншому, щодо чого немає політиканських рішень в Києві – повна сваволя. Люди постійно жаліються на місцеві органи влади і ради, але поважають кандидатів за те, що вони мають численну партію з числа таких однакових місцевих злодюг.

В США, де партійці не є пристосуванця і їх голоси мають вагу також є два тури виборів. Дві найбільші парії, які не змагаються хто грабитиме Америку, а хто запропонує кращі варіанти вирішення проблем, висувають і проводять спочатку політичні вибори між собою. Американці певних штатів вибирають кращого кандидата від наприклад демократичної партії. Згодом переможця висувають на загальноамериканські вибори, для боротьби з таким же обраним попередньо від партії республіканців. Немає одного й того ж обличчя партії демократів чи республіканців, коли б громадяни США не уявляли політику партії без нього. Повна протилежність до українських партій і тому останнім більш підходить назва «псевдопартії».

Кандидати руками кнопкодавів та нав’язуванням думки підконтрольними непублічним олігархам телеканалами поправляють виборчі правила як їм заманеться. Вони не допустять в Україні запровадження однотурових виборів. Надання більших шансів виграти вибори не тільки двом, а й ще декільком кандидатам додає розтрат на рекламні кампанії усіх своїх реальних та загрожує виходом з під контролю чи перехопленням «обличчя» конкурентами. Жорстока боротьба без заклинання: «реальні кандидати – ці, вони вийдуть в другий тур; реальні кандидати-ці, вони вийдуть,…», коли другого туру немає, або він проводиться зі зняттям усіх недостойних, значно ускладнює життя власникам і спонсорам політичних сил. Зростання ймовірності відхилення від норми збереження постійної «еліти» не підходить олігархократам.

Два тури виборів Президента в Україні захищають одних і тих же кандидатів від випадкових голосувань за інших, а не вибір народу, громадян та представлення переконань людей. Двохтурова система виборів знищила думку в суспільстві про можливість бути реальним кандидатом комусь іншому від існуючих, розрекламованих по ТБ з партіями без партійців. Вона змушує шукати підтримку своїх уявлень про те, якою має бути країна, серед обмеженого вибору двох кандидатів, які повністю не підходять. Люди самі собі підписують вироки і потім наче мають скарги звертати лиш до себе. Ніхто за руку при голосуванні не тримав, але себе людина зрадила чи обманула, заглушивши голос розуму.