Демократична українська держава – присуд на загибель

Чому демократія знищує і практично розвалила Україну?

Прогресивний європейський спосіб формування влади Незалежну Україну зробив найслабшою країною серед колишніх московських колоній та Росії. З 52-х мільйонів населення в Україні залишилось уже менше 46-и мільйонів без громадянської війни. Якою могла бути демократія в нашій державі, коли «демократи» після проголошення себе владою почали говорити про необхідність формування «демосу», тобто нації. Ми не знали і не знатимемо що таке демократія – і не стоїмо ні на якому демократичному шляху. Демократичний вид правляче панство дозволяє тільки для перетасування їх самих, але не для віддання хоч крапельки влади та зусиль на інтереси безвладних українців.

З Греції через Рим та Євросоюз до населення України дійшло лиш слово «демократія», залишивши суть та зміст десь по дорозі. Непідібраною загубою валяється право голосу патриціїв, а не всіх кого попало. Права і обов’язки громадян Риму, європейське відчуття відповідальності перед тими, хто обирає. Кратія демосу дослівно «влада народу» по більше двохтисячолітній традиції передбачає право голосу кожного з демосу з приводу важливих питань. Нації(народи) в сучасному розумінні появились пізніше в ході об’єднання схожих по мові і культурі людей. Демократія зародилась в грецьких полісах(містах), де кожен громадянин міста мав право голосу. Початок був добрий і давав міць містам-державам, захищаючи від внутрішніх шкідників, різного роду паразитів.

Українська демократія в Незалежній Державі в 1990 рр. навпаки зберегла паразитів і шкідників з часів московської окупації. У Польщі і Прибалтиці ця ж демократія їх звично «по-грецьки» вичистила. Що було приводом задуматись: «може щось не так з демократією в Україні». З продовженням і політичною надією на самовирішення ситуації беззаперечно авторитетною демократією у все меншої частини населення України зберігались ілюзії причетності до влади і вирішення загальнодержавних питань. До введення партійних виборів в міські ради останні ще тримались. Зараз, в 2010 році на чергових виборах Президента, остаточно зрозуміла роль населення – електорат, який повинен голосувати чи іншим чином виказувати прихильність за одне або інше обличчя з правлячого панства, і не більше.

В Україні, де є декілька мільйонів українців, на загальнодержавному рівні в представницьких органах, тотальна більшість неукраїнці: хохли, московити, жиди, євреї, грузини, вірмени, татари, білоруси. Вони вирішують як жити українським містам, що носять древньоруські назви чи розвинулись завдяки притоку українців в часи їх формування. Замісь об’єднання з пропущенням етапу міст-держав і посилення безпечності, вільності українців власною державністю ми опинились знову під чужою, в кращому разі співчуваючій українству владі. Найгірші представники з можливих займають роками різного рівня посади, наче люди сліпі або дурні. Бо ж хто їх обирав та казав: «кращий»?

Секрету нема давно – український Західний Регіон і неукраїнський Південно-Східний Регіон змушують завжди обирати між своїм і чужим. Похвастатись альтернативними кандидатурами у своєму регіоні не може жодна частина України. Правлячі групи кожного регіону намагаються не допустити цього. Теперішні вибори Президента здаються виключенням, коли на Заході України борються різні кандидати. Але це лиш здається. У другому турі все одно вийдуть на вибір кандидата з електоратом по правий і по лівий берег Дніпра. Не лиш Президентами визначається демократичність, яку творить і Верховна Рада. Визнання депутатами 3% довіри до державного парламентського органу, в якому вони працюють, говорить достатньо.

Місцеві органи влади, не відрізняються «демократичністю» від київських. В містах, містечках, селищах, селах люди не відчувають свою співучасть у вирішенні наочних проблем. Про незрозумілі і створенні лиш для забезпечення додаткових депутатських місць обласні і районні ради багато навіть і не знають чи далекі від них як від Марсу. Київські владні політики, розповідаючи про «владу на місцях, яка знає проблеми людей краще» і тому їм потрібно дати більше повноважень, не розуміють що говорять, зовсім не уявляючи життя в регіонах. Місцеві влади справді краще знають проблеми людей, бо самі багато з них створюють, а за вирішення решти й не збираються братись, мовляв не їх справа. Не дасть київська влада їм чогось більше, ніж є зараз, бо вони й так небідні, а віддавати фінансові потоки за які борються – ніколи.

Хто говорить, що в нас з демократією буде колись, як в Євросоюзі, бреше або не бачить що українська демократію у всіх функціональних проявах відмінна від усіх європейських демократій. Демократія по-українськи уся з поправкою. Причому не з національним чи традиційним народним додатком, а з воровським, корисливим інтересом. Сильна Президентська модель обраного керівника протиставленням Заходу і Сходу працювала коли розкрадалось усе майно держави України. Щойно Президента на цю посаду обрали супроти фальсифікацій, як в Україні дивом появилась Парламентська модель управління державою. Тепер зрозуміло, що злякались не обраного кандидата, а способу і можливості обрати не з їх фальсифікованого. П’ять років кожен доїв свою частинку парламентської моделі, позираючи на шмат конкурента. Нові «демократичні вибори» – черговий шанс відхапнути собі більший кусок.

Псевдодемократичним, якщо по європейським міркам, і демократичним якщо по українським влада в Україні формується з незмінних багачів під дудку олігархії та колишніх прислужків московським окупантам. Не для демосу існує Конституція і видаються Закони. Горе прийде на населення України, коли при цьому утвердженому панівному класі їх почнуть видавати для народу і решти. Тоді появиться право вбивати і гвалтувати, забирати собі на першу ніч дружину приписаних до фільварку у всіх владних. Це той напрямок в якому розвивається 18-ти літня українська демократія. Українська держава з кожним днем демократизації проявляє себе антиукраїнською і антинаціональною.